1Господи, пристано́вищем нашим Ти був з роду в рід!
2Пе́рше ніж го́ри наро́джені, і поки Ти витворив землю та світ, то від віку й до віку — Ти Бог!
3Ти люди́ну вертаєш до по́роху, і кажеш: „Вернітеся, лю́дські сини!“
4Бо в оча́х Твоїх тисяча літ, — немов день той вчорашній, який проминув, й як сторо́жа нічна́.
5Пустив Ти на них течію́, вони стали, як сон, вони, як трава, що мина́є:
6уранці вона розцвітає й росте, — а на вечір зів'я́не та со́хне!
7Бо від гніву Твого ми ги́немо, і пересердям Твоїм перестра́шені, —
8Ти наші прови́ни поклав перед Себе, гріхи ж нашої мо́лодости — на світло Свого лиця!
9Бо всі наші дні промайну́ли у гніві Твоїм, скінчи́ли літа́ ми свої, як зідха́ння.
10Дні літ наших — у них сімдеся́т літ, а при силах — вісімдеся́т літ, і го́рдощі їхні — стражда́ння й марно́та, бо все швидко минає, і ми відліта́ємо.
11Хто відає силу гніву Твого́? А Твоє пересе́рдя — як страх перед Тобою!
12Навчи нас лічи́ти отак наші дні, щоб ми набули́ серце мудре!
13Привернися ж, о Господи, — доки терпі́тимемо? — і пожалій Своїх рабів!
14Насити́ нас ура́нці Своїм милосердям, і ми бу́демо співати й радіти по всі наші дні!
15Порадуй же нас за ті дні, коли Ти впокоря́в нас, за ті ро́ки, що в них ми зазнали лихого!
16Нехай ви́явиться Твоє ді́ло рабам Твоїм, а вели́чність Твоя — їхнім сина́м,
17і хай буде над нами благоволі́ння Господа, Бога нашого, і ді́ло рук наших утверди́ нам, і діло рук наших — утверди́ його!